I går, den 24 februari, var det exakt ett år sedan Ryssland anföll sitt grannland Ukraina. Kriget rasar fortfarande med stort mänskligt lidande som följd. Många ukrainare har tvingats söka skydd utomlands, några här på Åland. Ålandstidningen bad den ukrainska journalisten Evgenia Fomina att skriva sin upplevelse här.

Texten finns även på ukrainska längre ner.

Ett år av trots och tacksamhet

Ukrainare har alltid betraktat Ryssland som en storebror, vi förväntade oss inte och ville inte tro att det skulle bli krig.

Min historia på Åland började med att några personer av någon anledning kom till Warszawa och hämtade oss. Med tiden fick vi veta att det var familjen Sjöström och Thörnroos som organiserade denna resa med vänner, och de hjälper oss än i dag. Jag minns första kvällen då jag inte kunde hålla tårarna tillbaka när Saritta och Kalle berättade att ålänningar hade hjälpt dem att förbereda lägenheten som vi då bodde i under mer än ett halvår. Som de sa att när folk fick reda på att människor från Ukraina skulle bo hos dem, började de ta med sig disk, handdukar och mat.

Jag grät för att ”vår bror” kom med krig och dödade oss. Medan människor som var helt okända för oss, som inte ens bor i ett grannland till Ukraina, hjälpte alla de kunde. Då förstod vi fortfarande inte vart vi tog vägen.

Inledningsvis var tillståndet för den genomsnittliga ukrainaren katastrofalt. Du är långt hemifrån och lever i nyheterna. Du sover, äter, går på toaletten med telefonen i händerna, för den är den enda kontakten med familjen. Vi tvingades i full stress resa till ett annat land med en resväska. Vi ville inte ha det så och vi planerade inte för det. Vi förberedde oss inte för detta. Vi lärde oss inte andra språk, vi sökte inte jobb. Vi saknade och saknar fortfarande våra familjer, män, föräldrar, våra hus, kök och sovrum fruktansvärt. Men vi ger inte upp.

Ett år har gått. Att ta sig till Åland visade sig vara ett lyckokast. Åland ger oss mer hjälp än man gör i andra länder. De hjälpte oss att hitta lägenheter som staten hjälper oss att betala för, vi har socialbidrag och Matbank. Det är bra förutsättningar för livet. Vi är väldigt tacksamma för all hjälp vi får. Vi är inte rädda för att hamna på gatan utan mat eller pengar. Vi vet att vi kommer att tas om hand här. Och vi vet vilket enormt arbete som ligger bakom. Så TACK för ditt stöd.

De första veckorna var vi i total chock och skräck, men vi insåg att vi måste göra allt som stod i vår makt. Själva förväntade vi oss inte att det skulle gå att ena hela landet och agera som en organism. Tron på oss, tron på vårt folk som var tvungna att ansluta sig till försvarsmakten, till sjukvårdstrupperna, ger oss en tro på att vi kommer att vinna detta fruktansvärda krig. Men vi behöver hjälp.

Enligt min personliga erfarenhet kostar det 54 euro att skicka ett paket på ca 3 kilo till pappa. I vissa länder är det möjligt att skicka hem paket till Ukraina gratis. Jag önskar att det vore likadant här. På så sätt kunde vi stödja inte bara våra familjer, utan också vår militär och våra föräldralösa barn och frivilliga som tar hand om hemlösa djur.

Jag tycker att det är väldigt viktigt att tacka för hjälpen. Det mest obehagliga vore att skapa en känsla av att ukrainare bara ber om mer. Människor, länder, organisationer behöver se att vi är ett tacksamt folk. Alla kan se att vi är en stark nation. Ukraina kan och bör vinna detta krig. Vi tror på vår seger.

Slava Ukraina!

Рік непокори та вдячності

Українці завжди вірили, що Росія – братська держава, ми не чекали і не хотіли вірити, що буде війна.

Моя історія на Оланді почалася з того, що якісь люди навіщось приїхали до Варшави і підхопили нас, бо їм було дорогою. З часом ми довідалися, що це родина Sjöström та Thörnroos організувала цю подорож, вони й допомагають нам досі. Пам'ятаю, у перший вечір не могла стримати сліз, коли Saritta та Kalle розповідали нам, що люди з Åland допомагали їм підготувати квартиру, у якій ми потім прожили більше ніж півроку. Як вони розповідали, що коли люди дізнались, що у них будуть жити люди з України, почали приносити посуд, рушники, продукти. Я плакала, тому що наш “брат” прийшов з війною та вбиває нас. А невідомі нам люди, які навіть не межують з Україною, допомагають всім, як можуть. Тоді ми ще не розуміли, куди потрапили.

Початковий стан пересічного українця був катастрофічним. Ти знаходишся далеко від дому та живеш у новинах. Спиш, їси, ходиш до туалета із телефоном у руках, бо це єдиний зв'язок із сім'ями. Ми вимушено, у повному стресі приїхали до іншої країни з однією валізою. Ми цього не хотіли та не планували. Ми до цього не готувались. Ми не вчили інших мов, ми не шукали роботу. Ми страшенно сумували і сумуємо за своїми сім'ями, чоловіками, батьками, за своїми будинками, кухнями та спальнями. Але ми не здаємось.

Минув рік. Потрапити на Åland виявилося великою вдачею. Åland надав нам допомоги більше, ніж в інших країнах. Нам допомогли знайти квартири, за які нам допомагає платити уряд, у нас є соціальні виплати та матбанк. Це гарні умови для життя. Ми дуже вдячні за всю допомогу, яку нам надають. Ми не боїмося, що опинимося на вулиці без їжі та грошей. Ми знаємо, що про нас подбають. І ми знаємо, яка величезна праця стоїть за цим. Тому ДЯКУЮ за підтримку.

Перші тижні ми були в повному шоці та жаху, але ми розуміли, що повинні робити все, що в наших силах. Ми самі не очікували, що так зможе об'єднатися вся країна і діяти, як єдиний організм. Віра в нас, віра в наших людей, які змушені були піти до Збройних Сил, до медичних військ, дає нам віру, що ми переможемо в цій жахливій війні. Але нам потрібна допомога.

З мого досвіду, щоб надіслати татові посилання приблизно 3 кг, коштує 54 євро. У деяких країнах з’явилася можливість відправляти посилки додому в Україну безкоштовно. Це нам дуже допомогло. Таким чином ми могли б підтримати не лише свою родину, а й наших військових, і дітей-сиріт, і волонтерів, які опікуються безпритульними тваринами.

Я вважаю, що дуже важливо – дякувати за допомогу. Найнеприємніше - це створити відчуття від українців, що вони лише просять. Люди, країни, організації повинні бачити, що ми вдячний народ. Те, що ми сильний народ, всі бачать безперечно. Україна може та повинна виграти в цій війні. Ми віримо у нашу Перемогу.

Слава Украіні!

Evgenia Fomina